Країни Азії, Африки, Північної Америки.

Японія. Китай. Індія.

Викладач	Сергеєва С.М.
Предмет	Всесвітня історія . 1 курс. Група 1-А/л; 1-А/с.
Дата	14.05.2020 / 21.05.2020
Тема	Країни Азії, Африки, Північної Америки. Японія. Китай. Індія.

СХЕМА ДИСТАНЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

Країни Азії, Африки, Північної Америки.

Японія. Китай. Індія.

Японія.

Післявоєнна Японія.

 Після Другої світової війни Японія була окупована американським військами. Верховна влада у країні перейшла до рук американської окупаційної армії, яку очолював генерал Дж. Макартур.

 3 травня 1947 р. запроваджено Конституцію. 

Протягом 1946–1949 рр. було проведено аграрну реформу, яка забезпечила ліквідацію поміщицького землеволодіння. Близько 80% сільськогосподарських угідь було продано селянам. Таким чином, країна зазнала значного переформатування.

Наступним кроком було підписання мирної угоди. 20 липня 1951 р. у м. Сан-Франциско (США) було скликано мирну конференцію за участю делегацій 52 країн. На ній держави-учасниці 7 вересня 1951 р. підписали з Японією мирний договір. Згідно з ним відновлювався суверенітет Японії. Територіальні статті передбачали визнання Японією незалежності своєї колишньої колонії Кореї. Колишні японські підмандатні території – Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови – було передано під управління США. Японія уклала кілька договорів та угод із Сполученими Штатами, зокрема «Пакт безпеки», договір про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та ін. Сан-Франциська система договорів зробила Японію союзницею США. Американці отримали право мати на японській території військові бази, найбільша з яких розташовувалася на острові Окінава. З укладенням мирного договору окупаційний режим у Японії перестав існувати.

Японське «економічне диво». 

Не дивлячись на те, що Японія програла війну і її економіка зазнала значних втрат, наприкінці 60-х рр. вона спромоглася посісти друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 70-х рр. – і за обсягом ВНП. Протягом 1955–1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими у світі – близько 11% на рік. Це явище дістало назву японського «економічного дива». 

Основними передумовами цього дива було: використання нових технологій, реформування податкової системи, відсутність військових витрат, відносна дешевизна японської робочої сили, надання значних кредитів США. Крім того, ще у 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», який передбачав прискорені темпи розвитку країни. 

Складові японського "економічного дива":

1. Проведення радикальних реформ адміністрацією США

2. Використання новітніх досягнень НТР, впровадження їх у виробництво, придбання патентів і ліцензій на відкриття і технології.

3. Обмеження військових витрат - 1% ВВП. Багатогалузева структура концернів, що дозволяло маневрувати залежно від вимог зовнішнього ринку, зростання експорту, що забезпечувало надходження до країни валюти.

4. Надання американських кредитів та військових замовлень під час війни в Кореї та В"єтнамі.

5. Менталітет японців. Таки риси характеру як відданість національним традиціям і релігії, працьовитість, сумліннє ставлення до навчання і праці.

Сьогодні економічні темпи розвитку країни дещо нижчі, але тим не менш у 2010 р. на неї припадало 12% промислового виробництва планети і майже 15% світового ВВП.

Внутрішнє становище країни. 

У 1955 р. відбулося утворення Ліберально-демократичної партії (ЛДП), яка перебувала при владі протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки Японія перетворилася на одну із провідних країн світу. На три роки вона втратила владу через розкол в її лавах,, але вже 1996 р. ліберальні демократи знову повернули собі всю повноту влади і твердо утримують її в останні роки.

Китай.

Проголошення КНР. 

У 1945 р. Китай повністю був звільнений від японської окупації. У країні був сформований уряд на чолі з лідером Гоміндана Чан Кайші. Проте значного впливу дедалі більше набирала Комуністична партія, лідером якої був Мао Цзедун. 

У 1946 р. почалася громадянська війна (1946–1949 рр.) між Півднем (поширеним був вплив Гоміндана) і Півночем (популярність мали комуністи). У підсумку перемогу отримали комуністи. У вересні 1949 р. у Пекіні створена Центральна народна урядова рада на чолі з Мао Цзедуном.

Чан Кайші.

Мао Цзедун

1 жовтня 1949 р. на центральному майдані Пекіні відбулася урочиста церемонія проголошення Китайської Народної Республіки. Однак Чан Кайші 28 лютого 1950 р. поновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом із більшістю членів уряду він вилетів літаком на о. Тайвань. На карті світу з'явилася друга китайська держава – Китайська Республіка.

Соціально-економічні експерименти комуністів. 

За взірець свого розвитку компартія Китаю взяла радянську модель.

 У 1953 р. почалася реалізація першого п’ятирічного плану (1953–1957 рр.).

 Після смерті Й.Сталіна та ХХ з’їзду КПРС відносини із СРСР різко погіршилися. Мао Цзедун почав претендувати на першу роль у комуністичному русі. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. 

У травні 1958 р. КПК прийняла «план червоних прапорів». Під ними малися на увазі «великий стрибок», створення «народних комун» і здійснення побудови соціалізму. «Великий стрибок» повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. У цей час виникло гасло «Три роки завзятої праці – 10 тисяч років щастя». 

Але вже незабаром стало ясно, що курс на «великий стрибок» зазнав краху. Тому, у 1961 р. КПК проголосила курс на регулювання економіки. Новим випробовуванням для Китаю стала «культурна революція» 1966–1976 рр. Нічого спільного з культурою вона не мала. Це була цілеспрямована акція Мао і його прихильників, спрямована на усунення, аж до фізичного винищування, усіх критиків і опозиціонерів тоталітарного режиму. 

Після багатотисячного мітингу у серпні 1966 р. в Пекіні було створено спеціальні каральні загони «культурної революції». Розлючені й засліплені цитатниками Мао «червоні охоронці» (хунвейбіни: формувалися із старших школярів і студентів) і «бунтівники» (цзяофані: формувалися із робітників) громили партійні комітети і міністерства, захоплювали підприємства і вищі навчальні заклади. Так китайська молодь стала основним провідником «великої пролетарської культурної революції». Кількість постраждалих під час «культурної революції» досягла 100 млн. осіб.

Реформи Ден Сяопіна. 

Наприкінці 70-х рр. до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час «культурної революції». Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі. 

1978р. - було оголошено програму «чотирьох модернізацій»: у промисловості, сільському господарстві, науково-технічній сфері й освіті, а також у військовій сфер

У сільському господарстві було розпущено кооперативи («народні комуни»), селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Держава стимулювала сільськогосподарську реформу, зокрема піднявши закупівельні ціни на 18 видів продукції села.

З 1984 р. розгорнулася реформа у промисловості, мета якої – відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. На початку 1995 р. 85% державних підприємств працювали за підрядними формами роботи. У березні 1985 р. було вирішено реформувати систему управління у сфері науки і техніки для її якнайскорішої модернізації відповідно до вимог науково-технічної революції.

Наприкінці 1993 р. керівництво вдалося до нових реформ, найбільш значних після 1978 р. Ці реформи консолідували і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження централь­ного банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

Отже, реформи проведені у Китаї мали великий успіх. Завдяки ним країна змогла модернізувати свою соціально-економічну систему і посісти одне із провідних місць у світі. Так у 2010 р. за обсягом ВВП Китай посів друге місце у світі після США.

Політичний розвиток Китаю у 80–90-х рр. 

Політична система країни залишається без змін. 

У 1971 р. Китай відновив свою участь в ООН і став постійним членом Ради Безпеки організації. У 1982 р. було прийнято «Конституцію модернізованого соціалізму». У ній закріплено керівну роль Комуністичної партії, яка зосередила у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу.

 У зовнішній політиці КНР дотримується нейтральної зовнішньої політики. Однією із ключових проблем країни є відносини з Тайванем. Ден Сяопін ще у 1983 р. висунув концепцію мирного об'єднання континентального Китаю і Тайваню на основі концепції «одна держава – два суспільні лади». 

На весні 1989 р. у країні відбулися мільйонні мітинги студентів, інтелігенції і робітників, які вимагали демократизації. Проте влада за допомогою військової сили розігнала студентів, які зібралися на майдані Таньаньмень у Пекіні. Ці дії призвели до численних жертв і арештів. 

У 1992 р. на ХІV з'їзді КПК була поставлена задача побудови «соціалістичної ринкової економіки» (або «соціалізму з китайською специфікою»). 

У 1997 р. до Китаю перейшла британська колонія Гонконг (Сянган), у 1999 р. – португальська колонія Макао (Аомінь).

Індія

Встановлення незалежності Індії. 

Після Другої світової війни посилився національно-визвольний рух в Індії. Керували ним дві партії – ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом Алі Джинною.

 ІНК виступав за збе­реження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан. Британія розуміла що примирення двох сторін неможливе. 

В червні 1947 р. з'явився план розділу Індії за релігійною ознакою на дві держави – Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. 

15 серпня 1947 р. було прийнято «Акт про незалежність Індії».

 На картах світу з'явилися дві нові держави – Індійський Союз (Індія) і Пакистан. Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географії та історичних традицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією і Пакистаном. Перший з них виник у князівстві Кашмір. Магараджа (князь Кашміру), за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусульмани, – до Пакистану. У жовтні 1947 р. між Індією й Пакистаном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, що його змогли припинити лише за посередництва ООН 1 січня 1949 р., коли було підписано угоду про припинення вогню.

 Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Махатма Ганді. Він у черговий раз оголосив голодування на знак протесту. Але позицію Ганді не поділяли екстремісти з обох боків, У січні 1948 р. його було смертельно поранено під час одного з мітингів. Смерть М.Ганді дещо згасила пристрасті, змусила лідерів ІНК та Мусульманської ліги піти на поступки. 

26 січня 1950 р. набрала чинності Конституція, за якою Індія проголошувалася суверенною демократичною республікою й одночасно залишалася членом Співдружності націй.

Внутрішня політика Дж. Неру. 

Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру.

 Курс Дж. Неру орієнтувався на створення «суспільства соціалістичного зразку». 

В розвитку економіки передбачалось створення державного сектора у промисловості, покликаного зайняти головні позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор, фінансування якого здійснювалося як державою, так і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки).

 Отож, у промисловості було створено три сектори: 

1. державний (важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок), 

2. змішаний (сучасні галузі економіки – аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна), 

3. приватний (легка і харчова галузі).

 У 1952 р. в Індії почалася аграрна реформа. Тепер земля від посередників-заміндарів переходила до тих, хто ї обробляв.

 У 1953 р. уряд почав адміністративну реформу з метою реорганізації територій штатів за мовно-національним принципом, ліквідовувались князівства. 

У 1954 р. Індія і Китай уклали угоду про торгівлю. У ній вперше були зафіксовані п’ять принципів мирних відносин: рівність і взаємна вигода, мирне співіснування, взаємна повага територіальної цілісності і суверенітету, взаємний ненапад, взаємне невтручання у внутрішні справи один одного. У 1961 р. Індія приєдналася до Руху неприєднання – міжнародне об'єднання країн світу, що визнають неприєднання до воєнних союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

Уряд Індіри  Ганді розумів необхідність рішучих соціально-економічних реформ. 

Перша програма їх здійснення передбачала націоналізацію банків і системи загального страхування, поступову передачу до рук держави експортної та імпортної торгівлі, організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в містах і сільській місцевості, встановлення обмежень на міське землеволодіння, якнайскоріше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів. 

Світова енергетична криза середини 1973 – початку 1974 рр. призвела значно погіршила економічне становище країни. Цим скористалася опозиція.

 У 1977 р. було створено сильну опозиційну партію «Джаната парті», яка того ж року перемогла на виборах, а її лідер М. Десаї сформував новий уряд. Так, закінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК. Але вже у 1980 р. І. Ганді знову отримає перемогу. Саме в цей час загострилася проблема сепаратизму. Нове вогнище напруженості виникло на півдні Індії, де проживало близько 50 млн. тамілів, які прагнули створити власну державу. Також значно активізувалася діяльність сикхських екстремістів. Навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм в Амрітсарі (таку собі сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квартиру. Сикхи розраховували, що ніхто не зазіхне на їхню святиню. Але у червні 1984 р. розпочалася воєнна операція урядових військ «Блакитна зірка» з очищення Золотого храму від сикхських терористів. Але це проблеми не вирішило, навпаки ще більше загострило. 

31 жовтня 1984 р. було здійснено смертельний замах на І. Ганді.

Індія наприкінці XX — на початку XXI ст. 

На загальних виборах до центрального парламенту у грудні 1984 р. індійський народ рішуче висловився на підтримку національної єдності й суверенітету республіки, перемогу отримав ІНК. 

Уряд очолив Раджив Ганді (1984–1989 рр.), який проголосив основними завданнями у внутрішній політиці подальше зміцнення єдності країни, боротьбу проти сепаратистських елементів і «старих ворогів» індійського суспільства – бідності, безробіття, неписьменності, хвороб. 

Але все ж становище у країні було складним. Однією із головних проблем країни залишалося стрімке зростання населення.

 21 травня 1991 р. тамільським терористами був убитий Р. Ганді. 

На початку ХХІ ст. Індія посідає 5 місце у світі за сумою головних макроекономічних показників і входить у десятку країн, що найбільш динамічно розвиваються. 

У 2004 р. прем’єр-міністром країни став Манмохан Сінгх. Потрібно зазначити, що сьогодні в Індії значного успіху набув розвиток ядерних та аерокосмічних технологій.

Завдання:

1. Прочитати підручник, стор. 121-136 https://pidruchnyk.com.ua/1263-vsesvitnya-istoriya-11-klas-polyanskyy.html

2. Переглянути запропоновані відео.

3. Почати готуватися до підсумкового тесту з теми "Країни Азії, Африки, Північної Америки", який буде через декілька занять.